Пісні літнього календарного циклу

Усна народна творчість літнього циклу є продовженням річної календарної обрядовості. Давні предки-слов’яни святкували прихід літа із настанням тепла, тобто з «повною перемогою літа над зимою».

Літній цикл народної творчості становить цілісну систему обрядово-поетичних дійств, що сягає корінням у сиву давнину. Як і в інші періоди року, літні ритуали були тісно пов’язані із найдавнішими культами та віруваннями, древньою міфологією. Центральне свято — Купала, а всі інші передують йому, вважаються своєрідним приготуванням, із наростаючою силою виявляють повне панування літа на землі.

Хоча чіткої межі між весняними та літніми ритуалами немає, умовно початком святкувань літнього циклу можна вважати день Раю (Ураю, Ярія, згодом Юрія).

Його основу становить давній міф про воротаря Рая, який ключами відкриває небесну браму, випускаючи на землю росу. Цей день був святом першого вигону худоби на пасовиська, тому зберіг багато рис тотемізму. Від цього часу здійснювалися ритуали поклоніння деревам, а також тваринам — і свійським, і диким. До цього свята входили також обряди народження деревця-гільця, величання корів та овець, яких прикрашали вінками із квітів, стрічками.

Найвищого вияву культи дерев та тварин сягали у Клечальну неділю (Зелену неділю). До цього свята всі будівлі в селі, ворота та вулиці «кле-чалися» — тобто прикрашалися зеленню. Це, на думку давніх людей, повинно було відганяти нечисту силу і було пов’язано з рослинною магією та вірою в те, що «замаюванням» людина допомагає землі швидше покриватися зеленню. Цей день вважався початком святкування Русалій, які знаменували повне завершення весни і настання літа.

Свято Русалій у слов’ян («русальні розгри»), про яке згадується у давньоруських пам’ятках XI-XII ст., відбиває грецько-римські впливи поминального свята Rosalia, назва якого походить від dies rosal — прикрашання гробів трояндами (чи Parentalia — поминки предків). У грецько-римській традиції це свято супроводжувалося іграми та «визначалося гулящим характером».

Подібним воно було і в слов’ян, але в них воно мало певні особливості. По-перше, тут акцент переносився із поминання померлих на за-добрення духів поля та лісу — русалок (духів русел рік та потоків), звідки і назва — Русальний тиждень. Русалками вважалися істоти, які уявлялися душами утоплеників (подібною була назва «нявки» чи «мавки», що означала мерців, неприязних духів). Тому ці свята виявляли сильний вплив анімістичних уявлень, маючи на меті задобрити духів ліса та поля, померлих предків, щоб вони не завдавали шкоди людям. Вважалось, що упродовж русального тижня русалки та душі померлих (які, як уявлялось, зимують у воді) виходять на землю і приходять гостювати до людей. Саме для них прикрашалися зеленню будівлі та вулиці, а на поля виносилися жертовні обіди, на гіллях розвішувалися подарунки — полотно, рушники, сорочки тощо. Існувала низка оберегів та пересторог, щоб захиститися від цих духів. На думку праслов’ян, русалки могли забрати із собою у світ мертвих когось із людей (найчастіше — парубка чи дівчину), тому люди носили часник чи полин як обереги. Їх ставили й на вікна, щоб недоброзичливі духи не завдавали шкоди в хатах.

Свято Русалій у слов’ян, як і в інших європейських народів, супроводжувалось розмаїтими гуляннями та іграми молоді. Вони проводилися, як правило, не біля води, а серед лісів чи гаїв. Тут поширеними були так звані «гойдалки», які робили парубки із гілля верби і вішали на деревах. Під час забав дівчата з хлопцями гойдались на них, і це виконувало магічну функцію очищення повітря. Найвищою точкою в русальних ігрищах був так званий Русальний великдень, який припадав на четвер після Зеленої неділі. Ритуалом цього дня було «водіння куста» — найкращої дівчини в селі, яку одягали в зелень та квіти, клали на голову вінок із папороті, який повинен був закривати їй очі (сліпота — ознака представника потойбіччя), і водили по селу разом з прикрашеним деревом-гільцем. На деяких територіях відбувалась містерія «водіння тополі» — дівчини, одягненої в червоне (в язичників —колір смерті та покійників) зі зв’язаними хусткою над головою руками. Нерідко обряди «водіння куста та тополі» супроводжувались ритуальним поливанням дівки на кожному дворі.

Цей обряд на деяких територіях зберіг відлуння давніх людських жертвоприношень з метою задобрення духів (прощання з дівчиною, її оплакування, ритуально-символічне знищення). Вважалося, що принесені в жертву дівчата ставали русалками. Язичницький обряд «водіння куста» (в окремих регіонах подібним дійством є «топлення Марени»), як і багато інших ритуалів весняно-літнього періоду, мав значний вплив на весільну обрядовість (зокрема прикрашання нареченої в зелень, вінки, стрічки, весільне гільце та ін.).

Після Русального великодня відбувались проводи русалок із села, якими умовно завершувалися святкування, пов’язані з приходом тепла, оживанням та розквітом природи. Русалії як поклоніння богині води Дані — «матері русалок», були приготуванням до пізніших свят літнього циклу — купальських.

Подібним до проводів русалок було гоніння Шуляка (або чорної птиці), яке, очевидно, було ритуальним проганянням смерті разом із душами покійників. У цей час на палках носили забитих птахів або їх опудала.

Потім відбувалося ритуальне поховання чорного птаха, яке супроводжувалося радісними піснями:

Чорний ворон — птах у землі, у землі,
А ми, люди, — при житті, при житті!

За християнською традицією на період Зелених свят припадає два свята — Вознесіння Ісуса та П’ятдесятниця (Трійця) — зіслання Святого Духа на землю — відповідно 40-й та 50-й день після Воскресіння Ісуса Христа. Тому церковними творами цього часу є троїцькі пісні. Але, як у багатьох інших випадках, елементи язичницької обрядовості (зама-ювання) злились із церковними звичаями.

Після Русалій наступала Петрівка — пора найдовших у році днів та найкоротших ночей, яка завершувалась на Купала (24 червня за старим стилем — день літнього сонцестояння). Свято Купала було чи не найважливішим в усій календарно-обрядовій системі. Відбуваючись під час найбільшої в році сонячної активності, воно вважалось періодом шлюбу сонця (вогню) із водою, що згодом відобразилось у міфі про одруження Лади (дочки Дани) із Купалом. На деяких територіях ще одним центральним персонажем була Марена, яка, на думку І. Нечуя-Левицького, уподібнювала хмару. Купало вважався язичницьким божеством, що символізувало сонце в зеніті (літнє сонцестояння), тому цьому святові подекуди передував весняний обряд топлення Ярила (сонця весняного рівнодення). Цей обряд означав, що Ярило «запліднив природу плодючим дощем», і тому влада переходить до Купала. У святкуванні збереглись відголоски найдавніших вірувань та уявлень, що виявились в обрядах прикрашання деревця, водіння хороводів навколо нього, ритуального годування ідолів Купала та Лади, яких садили на криницях чи поблизу води, співали їм пісень і танцюювали для них, величали як наречених (цей звичай до цього часу зберігся в окремих селах).

Поширеним також був обряд вінкоплетення, під час якого найкращій дівчині зав’язували очі, садили її у глибоку яму з вінками, звідки вона подавала їх кожній дівчині. Тут поєднались елементи жертвоприношення і ворожіння (залежно від того, дістався свіжий чи зав’ялий вінок, така передбачалася і доля).

Під вечір молодь збиралася в гай поблизу водоймищ на купальські оргії. Хлопці зрізали у лісі чорноклен, а дівчата прикрашали його стрічками та квітами, називали «купайлицею», «купайлом», «гільцем», «вільцем», «мареною» та ін. Дівчата цього дня збирали пахучі трави, які приносили в жертву Купайлу. Поки дівчата водили навколо нього хороводи, що носили характер поклоніння, парубки розводили високе вогнище, яке повинно було горіти всю ніч.

Згодом відбувався обряд собітки, який здійснювався поблизу та навколо вогнища. Це було вшанування вогню, його задобрення, жертвоприношення — спалювання в ньому Марени (згодом — солярних тварин — коня чи півня, іноді — кота), що супроводжувалось водінням хороводів зі співами. Поширеною традицією було пускання вінків на воду та ворожіння на них чи вибір пари, а також штовхання запаленого в собітковому вогні колеса до води, що символізувало шлюб сонця із водою. Поширеним також був обряд перестрибування через вогонь, у якому спалювали опудало Купала, що носив магічний характер і вважався своєрідним ворожінням на наступний рік. Спочатку перестрибував кожен хлопець окремо, потім парами — хлопці із дівчатами. Вважалось, що через дим із вогню на них переходить дух лісу, що втілювався у зрубаному чорноклені чи зображанні Купала. Поблизу вогнища відбувались купальські ігрища та забави, дуже схожі на весняні. Молодь парами йшла у ліс шукати Перунів цвіт (цвіт папороті), а біля вогню залишались охоронці, що оберігали його від відьом, оскільки його попіл вважався чарівним і використовувався в магії. Любовні ігри, що продовжувалися всю купальську ніч, завершувались під ранок обрядом спільного купання. Поширеним був також звичай вранці після купальської ночі зустрічати сонце, яке, як вважалось, цього ранку «купається у воді». Купальські ігрища могли відбуватись упродовж кількох днів та ночей, завершуючись у Петрівку (12 липня).

Петрівчані свята були провіщенням початку нового періоду — праці на полі чи часу жнив, як початку осені. Тому після купальської ночі молодь прощалась із часом забав та Купалом, якого спалювали разом з Мареною у вогнищі.

Спільним для весняного та літнього циклів був звичай царинних процесій — ритуально-магічних обрядів жерців (згодом старих господарів), які обходили поля, водойми, криниці, хати, трясовини та болота, замовляючи природні стихії, щоб вони не шкодили господарству. Такі обходи могли здійснюватися під час посух чи паводків, затяжних дощів, хвороб чи епідемій; а також з метою накликання успіху в окремих видах діяльності — бджільництві (обходи пасік), тваринництві (обходи пасовиськ), рільництві (обходи полів) та ін.

Купальські пісні.

Найбільшого розпалу проведення ритуалів та ігрищ літнього періоду дістало свято Купала. У давнину воно відбувалось із виконанням багатьох ритуалів та магічних дій, ворожінь, гульбищ, що супроводжувались купальськими піснями.

Купальські пісні виконувалися на святі Івана Купала, знаного у всьому язичницькому світі. Стародавній сенс купальських обрядів, як і самої назви «Купало», остаточно не з’ясований; зі спогадів пісень, що дійшли до наших днів, зрозуміло, що це свято, яке припадає на період літнього сонцестояння (кінець червня — початок липня), славить життєдайні сили природи, найсильніші її стихії — сонце (вогонь) і воду.

Запалене колесо встановлювали на високій тичці (це подекуди роблять і тепер) або пускали його на воду. На галявині вкопували обрядове дерево, увішане дівочими віночками, потім їх пускали на воду і спостерігали: в який бік вінок попливе — там і чекатиме суджений. Біля дерева розкладали кострище, і парубки — іноді й у парі з дівчатами — перестрибували через вогонь. Купальського вогню не гасили, а залишали дотлівати («Лежи, лежи, купалочку, в червоному багаттячку»). Вважалося, що саме в купальську ніч зілля має найбільш цілющу силу і навіть на мить розквітає папороть. Хто цей цвіт побачить — буде щасливим.

Серед купальних пісень є велика група творів, якими супроводжувалися збирання квітів та наряджання Купайлиці, обряд вінкоплетіння.

Вінок у купальських піснях є давнім язичницьким символом — річного коловороту сонячного світила, безконечності, а також — дівочості, долі. Він є обов’язковим атрибутом весняно-літніх ігор та ворожінь. Одним із поширених ритуалів був обряд ворожіння на вінках, за яким під «деревом щастя» садовили прибрану дівчину із зав’язаними очима, роль якої полягала в тому, щоб бути своєрідною жертвою Дереву життя (спалення антропоморфного зображення людини і є відгомоном людського жертвоприношення).

Іншим видом ворожіння на вінках був обряд пускання їх за водою, і за тим, як вони пливли (швидко, обертаючись, тонули, зв’язавшись з іншим вінком тощо), загадували майбутню долю.

У день купальські ігри відбувались навколо рядженого деревця (Купайлиці), а ввечері — навколо ритуального вогнища, що має «горіти високо», символізуючи з’єднання землі з небом. Залишки давніх ритуалів є свідченням того, що це полум’я вважалося жертовним, його наділяли магічною силою: у давнину побутував звичай кидати у вогонь півня або кінський череп — солярних тварин.

Ще в кінці XIX ст. вченими було досліджено, що купальські пісні втратили зв’язок зі стародавнім обрядом. У найдавніших з них звучить звертання до Купала як до істоти, яка ночує, вечеряє, купається. Мотиви купання, вінкоплетіння переходять з пісні в пісню; багато з них присвячені оспівуванню почуттів молоді.

Художників, композиторів, письменників приваблювала поетична атмосфера купальських обрядів та пісень. М. Гоголь написав «Вечір проти Івана Купала», М. Старицький — «Ніч під Івана Купала», М. Стельмах — «На Івана Купала».