Метою таких обрядів було накликати швидкий прихід весни і тепла, задобрити духів поля та дому, від яких, на думку наших предків, залежав урожай та добробут.
Процес закликання весни не припинявся із завершенням основних свят зимової пори. Він продовжувався і далі — зокрема у день Стрітення, 15 лютого, що вважався часом зустрічі зими з літом, боротьби між ними та остаточної перемоги тепла над холодом і морозом.
У давнину рік поділявся не на 4 періоди, а на 2 — час тепла та час холоду, між якими, як вважалось, і точилася безперервна боротьба. І лише з переходом давніх праслов’ян від мисливства до землеробства в людській уяві виникають підстави для нового поділу — відповідно до видів сільськогосподарських робіт, які виконувались у полі.
Як пора сівби весна була надзвичайно важливим етапом у праці давніх людей. Від посіву залежав майбутній урожай. Тому весна поставала у свідомості праслов’ян як час підвищеної активності у праці та обрядово-магічній діяльності, яка мала сприяти виконанню весняних робіт. Давні люди розуміли важливість природних умов, від яких вони залежали (швидкий чи пізній прихід тепла, весняні морози, повені, дощі і т. ін.), тому вірили, що можуть задобрити духів та божества, привернути їх на свій бік.
Трактуючи своєрідним чином усі явища природи та навколишнього світу, давні праслов’яни виробили цілісну систему обрядів, пов’язаних із приходом весни та життям у цей період. Календарний рік у наших предків розпочинався 21 березня, у день весняного рівнодення. Від цього часу день ставав довшим, ніж ніч, і розпочинались головні весняні дійства.
Весняний цикл, як і календарно-обрядова творчість в цілому, є системою ритуальної поведінки, де всі магічні дії нерозривно зв’язані з вірою в магію слова. Так, одним із обрядів, що здійснювались під кінець зими чи на початку весни, був обряд випікання символічних коржів у формі птахів, з якими ходили люди, піднявши їх високо над головою, закликаючи весну прийти на землю. Міфологічною основою цього обряду є давнє уявлення про те, що весну приносять на крилах птахи, які повертаються із вирію.
Найпоширенішою на території давніх слов’ян була обрядова драма «Кострубонько». Суть її в тому, що люди урочисто палили, топили чи ховали у труні ідола зими, з голосіннями та похоронними обрядами, і цим проголошували перемогу тепла над холодом. У ній простежується зв’язок з найдавнішими культами та віруваннями. Велику роль у цьому святі відігравав і культ вогню. До наших днів на окремих територіях збереглась традиція палити вночі на Великдень великий ритуальний вогонь, при якому здійснювались магічні дії під речитативне промовляння «Весну-Ладу, запали, запали; Лихі сили віджени, віджени…».
На деяких територіях, де залишки знищеного Кострубонька розкидають на полях з метою викликати кращий врожай, цей обрядовий захід демонструє і давній звичай розчленовувати тіло короля або чарівника й ховати його в різних частинах країни, щоб забезпечити родючість землі, людей і тварин.
У святах весняного періоду надзвичайний акцент робиться на культі предків, що набуває свого найвищого вияву у Великдень — час поклоніння Роду та померлим родичам, що відбувалось упродовж тижня і завершувалось так званим «Мертвецьким Великоднем». Його святкування було пов’язане із вірою в те, що душі предків разом із птахами повертаються із вирію.
Як і для інших народів, весна для наших предків була періодом початку ритуальних ігрищ чи гульбищ, мета яких — накликати родючість у природі, сприяти родючості полів.
Мали весняні традиції і господарське значення, яке простежується крізь давні звичаї. Таким, зокрема, були обряди першої борозди, що відтворювали новорічну оранку ритуалам, пов’язаним з першим вигоном худоби.
Значна кількість весняних ігор відтворює давні уявлення про світ та життя, а також первісний уклад древніх часів. Творячись у різні історичні періоди, вони донесли до нас різноманітні погляди на традиції.
У давнину твори, що виконувались у весняний період, були своєрідними магічними замовляннями, спрямованими на те, щоб прискорити весняні зміни: ліс — зазеленіти; траву — прорости; посіви — піднятись; квіти — розцвісти.
Веснянки — жанр весняного циклу календарно-обрядової творчості
Веснянки, як бачимо з самої назви, — це пісні на честь приходу весни, — календарно-обрядові пісні весняного циклу, які мають закличний характер і сприймаються як звертання до весни, до істот та речей, що асоціюються з нею. У різних місцевостях України ці пісні називаються ще гаївками, гагілками, ягілками, яголайками, маївками тощо. Веснянки складають один з найцікавіших за змістом, найбагатший емоційно фольклорно-пісенний цикл, тісно пов’язаний з календарем сільськогосподарських робіт і родинним побутом трудівників.
Подекуди назви «веснянка» і «гаївка» (твори усної народної словесності, якими супроводжувались обрядові дійства, весняні ігрища та святкування, що відбувались у гаях , лісах чи поблизу водоймищ) вживаються паралельно, а от в Галичині гаївками звали лише ті веснянки, що виконувалися під час Великодніх свят, а власне веснянки співалися від Благовіщення до Зелених свят (Трійці).
Навесні пробуджується земля, оживає природа, а з нею — радісні надії та клопоти хлібороба. Після холодних коротких днів і довгих зимових вечорів, що минали колись у тісних хатах за роботою, за скупого освітлення, молодь діставала, нарешті, можливість вийти на залиті сонячним світлом левади, вкриті першою прозеленню пагорби, де дихалось на повні груди і співалося на повний голос. Можна було затіяти гру, повеселитися, радіючи лагідному сонцю і теплу.
Пісні, хороводи, ігри поступово утворили специфічний обряд із чітко визначеним порядком дійства і усталеним пісенним супроводом.
Свято зустрічі весни приурочувалося до початку льодоходу «коли щука хвостом розіб’є лід». А оскільки бажання дочекатись цього дня якнайшвидше було великим, то у веснянках і висловлюються нахваляння йти «полонку рубати, гагілку добувати».
До найдавніших веснянок належать обрядові хороводи та співи, а також ігри, в яких висловлюються бажання прискорити прихід тепла, а з ним і тієї пори, коли закладався реальний ґрунт для доброго урожаю.
Ранні записи й публікації веснянок були здійснені фольклористами ще в першій половині XIX століття (збірники З. Доленчи-Ходаковського, М. Максимовича, А. Метлинського). Найповніша наукова подача матеріалу в дореволюційних виданнях належить В. Гнатюку, який видав том «Гаївок», куди звів весняні пісні, зібрані по всій Україні. Кілька збірок веснянок разом з мелодіями опублікував М. Лисенко. Чимало веснянок записано з голосу Лесі Українки. «Зовсім малою, либонь п’ятилітньою, дитиною, запам’яталися Лесі весняні танкові пісні», — згадував К. Квітка.
Звичай водити хороводи, співати веснянки, забавлятися іграми, приуроченими весні, зберігся подекуди до наших днів; такий спосіб святкування приходу весни шанується як жива традиція.
Веснянки — пісні молодості й краси; в них звучать оптимізм і світлі ліричні мотиви.
Комментариев нет:
Отправить комментарий